все, ходім звідси, – і раптом різко гальмував на місці, закидаючи голову назад, з мукою невтоленної жаги вхлипуючи повітря: чуєш, як пахне?), – їй подобалася ця хижа змисловість, дарма що не на неї скерована, дарма що їй із того перепадали хіба послідки: вона так само змислово любила слово – насамперед на звук, але звук щільним неводом волік за собою фактуру, консистенцію, запах і, ясна річ, колір також: кольором наділені були не тільки поодинчі слова, особливо вчувався він при переході з одної мови на іншу, – кожна-бо мала свій, мінливо-ряхтючий, основний тон випромінювання: італійська – електричний фіолет, ультрамарин, десь такий світловий ефект, як коли б червоне вино могло зробитися синім, польська шамшіла терпкою, оскомною од шиплячого тертя молодою зеленню, англійська побулькувала, просвічуючи навиліт чимось подібним до ніжно-золотавого курячого бульйону, причому в Штатах водянистіше, в британському варіанті інтенсивніше, смолисто-тягучіше – ситніше; звісно, рідна була найпоживніша, найцілющіша для змислів: чорнобривцевий оксамит, ні, радше вишневий (сік в устах)? русявий (запах волосся)?.. так завжди – іно станеш приглядатися зблизька, розсипається, дробиться – не збереш, голодувала вона без неї тяжко, просто фізично: мов на безводді абощо, почути б – живої, щирої, щоб інтонацією отою співучою, наче струмок жебонить, коли зоддалеки наслухати, хлюпнуло – їй-бо, піддужчала б! – в тій хвилині він згадав, без усмішки, як колись, класі в п’ятому, сидячи на уроці української мови, тайкома нюхав фарби, сховані під партою, а вчителька, підскочивши, швирґонула ними, аж зі стуком розлетілися по проходу, – ну, певно ж, тільки вчителька української мови здатна щось такого встругнути, чогось вони, мов на підбір, усюди найтупіші, найзлобніші бабери, оскаженіло ревні служаки, достоту сержанти-хохли в совєцькій армії, – ти не думаєш, що тут комплекс національної неповноцінности грає на всю?.. Так вони розмовляли – коли ще розмовляли, бо розкривався – ділився чимось із себе-внутрішнього – він навзагал помалу, рипуче: не звик, якісь там дверцята в ньому да-авно, відай, позаклинювало, що й завіси ржею побралися, – Господи, що ж то за шлюб у хлопа був, га?.. Для чужих, а значить для всіх, крім, може, одного-двох товаришів (спільних друзів у них було тьма, і вона доволі хутко впевнилася, що жоден з-посеред того гурта, навіть недурні хлопи з кільканадцятилітнім стажем приязні, його, властиво, не так щоб і знали, він їх знав: бачив! – куди глибше, пронизливіше, але водночас і якось нещадніше, за перемиванням дружніх кісточок, зрештою для кожної пари насущно-доконечним, – так-бо заселяється, залюднюється нововитворений світ двох, у їхньому випадку даний до рук майже готовим, вже-семиденним, – він прикро разив її тим, як безжально розкидав навсібіч оцінки: Ікс «скаче по верхах», Ігрек «погаслий вулканчик», Зет «женився з тою здоровенною дівкою, бо шукав мами», – мов осикові кілки вгороджував людям у груди: кріпив, забивав сплеча, без натяку на співучасть, себто чуттями своїми до їхніх життів, властиво, не дотикався, і коли й до неї вивернувся тою ж стороною, преспокійно рубонувши на її як-же-ж-мені-жити-далі: «Я в тобі бачу здатність до виживання в будь-яких ситуаціях», – вона з місця цю здатність і продемонструвала: ввібравши не боляче-відчужений тон, а голий смисл сказаного: хлоп, нівроку, і розумний, і тертий, раз так каже, мо’, й правда – виживу?) – отож для чужих він шмарувався назверх – непропускним, дуже, правда, несерійного виробу трьопом, щедро присмаченими прянуватою іронією фрашками-придабашками, але її цим не здурив би, вона також мала власну, го, ще й як вироблену, та як пластично (щоб не сказати сексуально!) пристаючу мовну машкару, і коли він спробував укритись за своєю, воліла ліпше – ні, чувак, грати, так по-чесному! – розпороти те пап’є-маше ножем: тоді й повалили істерики, доба за добою, ніж вищербився, аж до лікарні впору лягати, але й хлопа викришила – не приведи Господь: як так, то й так, не мені одній розплачуватися! Тьху ти, паскудство яке… «Знаєш, що є твій уславлений герметизм?» – бо він іменував це герметизмом, підводив під це діло теоретичну базу, мислитель, блін, знайшовся! концептуаліст! – «Ну, і що ж? Валяй, нарізай, тільки в двох словах», – «Будь ласка, можу і в двох: кам’яне яйце!» – «Гарно, – нишкнув на мить, направду діткнутий: – але ж – пописане таке?..»
«Випручуйся, жінко вербова. Ловись за повітря. / Корінням вглибай крізь піски до щирця, до мокви. / ГУЛАГ – це коли забивають порожню півлітру / Тобі поміж ноги – по чім переходять на “Ви”. / Ми всі – таборові. Сто років тривать цьому спадку. / Шукаєм любови – знаходим судомні корчі. / ГУЛАГ – це коли ти голосиш: “Мій смутку, мій падку!” – / Й нема кому втямить, в якій це ти мові кричиш…» Так бубонить вона до себе (от тільки – корчí чи кóрчі? заникає мова, заникає, і не пудріть нам мізків «літературою в екзилі»!), – волочачи своє непослушне, нелюблене тіло вулицями чужого американського міста, в якому не має друзів, жодної душі, а на факультеті належиться всміхатись і на всі «How are you doіng?» відповідати «Fіne»,[30] – це ще одне з арифметичних правил, хоч яке там у лиха «файн», де воно є, те «файн», і хто його бачив, – на одному з факультетських прийнять статечна й урівноважена товстушка Кріс, адміністративний ґеній, мама восьмилітній дівчинці й мужеві – вічному студенту (тижнями живляться картоплею, благо в «Джайнт Іґл» якраз на неї знижка, дев’яносто дев’ять центів за чотирифунтовий пакет), по третьому (одноразовому) кубкові дармового вина, розшарівшись і закуривши, зізналася, – понесло жінку, – що має рак грудей, от уже п’ятий рік ходить на опромінювання, а їй же щойно сорок перший, а Елен, завжди прудкій і звинній, електрично накрученій збудженим сміхом, у шортах, у відкритій літній сукенці зі сповзаючою з плеча бретелькою, в чорній вузькій спідниці з розпіркою до клуба, у щокрок підстрибуючій пушистій хмарі розіскреного темно-золотого волосся, – так тій невдовзі полтинник, розлученій і бездітній, спазматично вчепленій у безрозмірну (fіts all ages![31]) позицію sexy lady,[32] з якої потік часу невблаганно її вимиває, виштовхує в спину, хоч як вона глушить себе роботою, аби цього не помічати, – розмахуючи вічною цигаркою, як панотець кадилом, життєрадісно верещить, що обожнює, просто обожнює візити до гінеколога – щоразу кінчає в кріслі, і слухачі посміюються відлунням її запалу, здорово, молодець, вона класна, Елен, кльова чувіха, як сказав би той чоловік, – може, тільки тро-ошечки задокладно оповідає про себе: про те, як спізнювалась на лекцію, а авто не заводилась, і як мусила вискакувати на вулицю
